нула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цьвіточку, так у неї в очицях засьяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: »Як же ти мене після сего покинеш?«
— Не говори менї сього, Маню! і не думай об сїм, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожу ся, коли менї не віриш…
»Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! і що́ б ти менї не сказав, усьому вірити буду!…«
Багато росказовати, що́ там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь сьвіт і де вони є і що́ кругом них; і як-би не гукнула ще з-далека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорють, поговорють, та й знова цїлують ся. Як же почули Олену, так зараз і розрізнили ся, неначе і не вони: Василь став, буцїм мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тутже знайшла черепочки, та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуть ся меж собою.
От пішли усї у-купі до дому. Олена подумала: »Що́ се стало ся з нашою Марусею? Нїколи не була вона така весела і говорлива, та ще з парубком, що́ було їх жахаєть-ся, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і знай сьмієть-ся з Василем, а мене буцїм і нема з нею. У ранцї як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нї на часинку; у ранцї на-силу ішла і на мене нападалась, чого я спішу, а тут поперед усїх біжить, землї під собою не чує, та знай кидає на Василя то пісочком, то скипочками, а він її ловить, а піймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень, ти смирна, що́ нас було за іграшки з парубками кориш; я тобі віддячу…«
