Стали доходити до села, от Василь і каже:
»Тепер же прощайте, дївчатка. Менї так весело було з вами; спаси-бі вам і дуже спаси-бі за все, за все, за все. Не знаю, коли то з вами побачусь?« (А у Марусї аж слїзоньки покотились; обтерла швидче хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцїм-то пісеньку мугикати і неначе підтанцює під неї та сама пильно дивить ся у вічи Василю.) »Нате ж усе, каже Василь, ваше добро; вибирайте з кошика; може чи не загубив я чого? А я вже піду своєю дорогою.«
От дївчата стали вибирати. Олена усе забрала і поклала за пазуху, а Маруся, переглядївши, поклала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся буцїм-то схаменулась і згадала, і каже:
»Оттак же! усе позабирала, а синїй камінець, що́ батько звелїв купити, я й не взяла у Василя. Побіжу, дожену його!« Доганя, а сама знай кричить, щоб він підождав. Вже-ж щоб то Василь та не почув би Марусиного голосу! Не знаю! Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього і що́ то вона йому скаже?
Ось що́ вона, догнавши його, казала: »Я знарошне буцїм-то забула у тебе синїй камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодня на озера, що́ у нашому бору; я там буду, то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке́ сюди камінець і прощай, мій соколику милий! приходь же!« Сказавши, та скільки є духу до Олени.
Олена ж усе підглядала, та й дума собі: »Добре-ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти!«
