— Нї, таточку, нї, мій сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матїночко моя ріднесенька! лучше менї усяку муку приняти, на смерть піду, а не принесу тобі нїякого безчестя нї для якого пана, нї для якого однорала; я памятую ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можно, щоб я на свою погибель ішла? А ось-як у нас було… Тут вона й росказала, що́ собі з Василем говорили, і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і длячого. Росказала й те, як скучала і журилась без нього; усе росказала до послїднього часу, як що́ було.
Наум ще таки спитав ся: »Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?«
— Усю правду вам сказала і що нїчого не потаїла, так коли велиш, тату, щоб побожилась, то як хоч, так і побожусь.
»Гріх великий, каже Наум, божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: Нераз я тобі казав, що дївкою тобі зіставатись не можно, треба за-між іти. Приказовав тобі, що тільки кого полюбиш, зараз менї скажи прямо, а я, побачивши, що́ воно таке є, так би дїло і кінчав; коли-б менї не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли-ж би годив ся, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками, за-тим, щоб поки до сватаньня, так щоб не було у вас нїякого жениханьня, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний; а другий, і не счула ся б, як би навязав тобі камінь на шию, що й по-вік би його не зняла, хиба-б з мосту та у воду. Як-би я знав з самого
