40. ПОБОЯНЩИНА.
I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він живії,
І рокотом про старину
Звав Русь хоробру на войну.
II.
Бояне, невмируща тене!
Позич і нам твоїх живих,
Нехай почує древнє племє
Знов поклик до боїв нових;
Та не мечі вже харалужні,
Прославить сили духа дружні,
І занедбає давнину,
Слїпий крівавий суд — войну.
III.
Тепер, Бояне, вже не »в полї
Незнаємому« летимо
Орлами хижими і долї
Собі від слїз людських ждемо.
Тепер сльозу ми з серця роним,
Як у натхнені струни дзвоним
Про Божу правду між людьми,
Про визвіл просьвіти зі тьми.
IV.
Гомере наш! нам не судилось
Тебе почути крізь бої:
Нїмує поле, що́ багрилось
Під славлені піснї твої.
