Ця сторінка вичитана
XXI.
»Не ізміряв же я неба,«
Став він промовляти:
»Ану, стану ланцухами
Море ґрунтувати!«
І зробив він склянну хату,
Ланцухи чепляє
І із нею кораблями
В море виїзджає.
І на самій серединї
Увійшов до хати
І казав себе помалу
В море опускати.
І у море що-раз глибше
Соломон спускав ся,
І що́ море в собі має —
Все те роздивляв ся.
Опускав ся, ба вже мало
Й ланцуха Бог має,
Аж тут рак до него лїзе
І його витає:
»Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймай ся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподївай ся.
Двацять лїт жию я в морі
І до низу йду я,
Та дна моря не дістати,
Поки не умру я.
А може ти і дістанеш,
Як ланцух урветь-ся,
Та вже сьвіта повидати
Більше не прийдеть-ся!«
