росли, а то Петро та Павло, як закляли їх, то вони вже і не ростуть.
А ото вже Господь і каже до Сатанаїла: »Тепер — каже — Сатанаїле, тілько б посьвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.«
— »А добре, Боже!« каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його, та й біжить до моря. Спершу на полудень, — біжить та й біжить, а моря нема; вдарив ся на північ — і там не видати; побивав ся на всї штири части сьвіта — нїгде нема моря: звісно, земля уже так розросла ся, що в самеє небо уперла краями; та й де вже там теє море! Бачить він, що нїчого не вдїє, — несе Бога на те саме місце, та й сам коло него лягає.
Полежав трохи та й будить Бога: »Вставай,« каже, »Боже, — землю сьвятити.«
А Бог йому й каже:
— »Не журись, Сатанаїле! земля моя сьвячена! Осьвятив я її сеї ночи на всї штири боки!«
Чоловіка, кажуть, вилїпив Господь з глини і дав йому зовсїм свою сьвятую постать; на біду тілько оставалось іще жменя глини. Де її подїти? Господь і прилїпив межи ногами, а з тої жменї і зробилось грішнеє тїло, та й згубило чоловіка. Бо якби не воно, любенько жив би собі Гадам у раю, — а то нї! Прожив день та й засумовав ся: сказано, надійшла грішная думка. Але Господь все таки не хоче дати йому жінки: »Лучче,« думає собі, »дам я йому приятеля; приятель все
