Жиє собі Гадам. Ото вже його Господь і дїточками поблагословив: така-то йому втїха та радість, що здаєть-ся вічне хотїв би жити; а до того ще й здоровля йому служило. Ото й говорить Гадам до Бога:
— »Боже, Боже! не умру я, бо я сильний чоловік!«
— »Сильний ти, сильний,« говорить йому Бог, »а все таки умерти мусиш! Заболить тебе голова, защемлять руки, заломить тобі ноги, і ти таки умреш.«
Не вірив Гадам, поки був молодий, а прийшла пора — мусїв повірити. Розболїлась голова, розщемілись кости, — сказано, у старого. Бачить Гадам, що недалеко до смерти, тай каже до свого сина:
— »Сину, — каже, — сину! Піди, — каже, — до раю та принеси менї звідти золотого яблучка; бо отсе вже находить на мене остатня година!«
Пішов син до раю, але замість яблучка принїс тілько прута, що́ Бог Гадама вигнав із раю. Гадам і казав зробити з него три обручі і положити на голову. Але де вже від смерти та що́ поможе! Воно то голова нїби й перестала болїти, а вмерти все таки вмер. І як умер він із тими обручами, так його з ними і поховали, і ото з тих обручів і виросло три дерева: кипарис, кедрина і треблаженне дерево.
Ще за треблаженне дерево кажуть, що Матер Божа з Спасителем їдного часу спіткнулась на него, тай сказала з переляку:
