— »А добре, — каже, — царю Давиде! Вели збирати народ!«
Зібрав ся народ із цїлого царства; купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинули ся люде до того злота, набирали стілько, скілько хто здужав підійняти. Ото купець їх і питає:
— »Що́-ж ви, люде? довільні?«
— »Довільні! довільні!« закричали люде тай усї розійшли ся.
— »А що́, Давиде, — говорить купець: — не програв-єсь може?«
— »Не дуже й програв! — каже Давид: — моя земля, то моє й золото.«
— »Та чия хата, того і правда, — каже купець, — а все таки треба, щоби хто нас розсудив.«
— »А хто-ж нас розсудить?« питає Давид.
— »Та про теє не жури ся! — каже купець. — Єсть на сьвітї такії люде, у котрих обидва ми рівні. Ходїмо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.«
— »То ходїмо, купче!« каже Давид.
От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:
»Правдиві люде! люде умерлії! встаньте, люде, та розсудїть мене з царом Давидом!«
А вмерцї повставали, упали купцеви до ніг тай сказали:
»Правдивий Боже! не нам тебе судити, а тобі судити нас на вторім пришествії!«
Аж тогдї пізнав Давид, з ким судив ся, і з того часу став христянином. Все бувало тілько й робив, що писав сьвятії піснї та грав їх на
