каже, все то царицї до сподоби. Ото вона й питає:
— »А що́ хочеш, купче молодий, за тїі товари?«
— »Та нїчого, царице, — каже купець, — хиба дївчину на нічку.«
— »Добре, купчику! — каже цариця: зоставай ся ж ночувати!«
Ото спить собі купець на царській перинї, а цариця й посилає йому дївчину. Купець оглянув, відсилає назад тай каже: »велика!« Цариця посилає другу, — купець подивив ся і ту відсилає: каже, що маленька! От цариця іде сама тай лягає коло него. Догадав ся купець, кладе руку на груди та й говорить: »Се тії дуди, що́ я в нїї грав!« — потім на природу, та й промовив: »А се тії брами, що́ я ними виходив!«
Більше для Соломона не треба було нїчого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стїнї: »Правда, що жіночий розум не варт жменї клоча, коли рідная мати з своїм сином спала.«
Написав — та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар; прочитав тай пізнав, що то вже Соломонова справка, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всїм сьвітї і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слуги того плуга, возили та й возили, нїхто не цїнив меньше тисячі червоних. Ото вже вони повертають ся до дому, аж здибають пастуха; пастух сидить собі та й жвакує хлїб. Ото вони його на-сьмішки й запитали:
— »Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?«
