А парубок устав, подивив ся на того плужка та й каже:
— »Гнївайтесь — не гнївайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде нї каплї дощу, то він не варт і сього куска хлїба, що я доїдаю!«
Записали вони і сеє тай поїхали до дому. Цар їх і питає:
— »А що́, люде: як там цїнили мого плуга?«
— »Та всї добре, Богу дякувати! їден тілько, — кажуть, — убогий пастух не цїнив його і за кавалок хлїба, як тілько в маю дощу не буде.«
— »Правду-ж він казав, добрії люде, і то не пастух: то син мій Соломон… Шукайте його!«
Пішли слуги шукати; шукали, шукали та й не найшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людий з цїлого сьвіта. Ото й позбирались люде, посїдали за столи; страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кождого ложка на два локтї.
Сидять гостї над тою стравою тай куняють. Вже й цареви докучило дивити ся на них і пішов він на часок до царицї, аж показав ся Соломон:
— »А чом, — каже, — люде, не їсте?«
— »Та як же-ж тут їсти, — заговорили люде, — коли ложки такі прокляті?«
— »То годуйтесь, як дїти, ложками через стіл!«
Послухали люде та й стали годуватись. Приходить цар, — увсї їдять. Розпитав ся, — йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, — але його, поминай як звали!
