Сторінка:Твори Степана Руданьского. Том I (Львів, 1912).pdf/88

І вийде з милою Трохим,
І щось обоє розмовляють,
І через час із сьвітом сим
Прощають ся і покидають.

І стрягне в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть, плинуть лїта,
А тих коханків не видати.

2.—4. I. 1854.

---

 

5. Розмай.

 

[Примушене коханя.]

I.

Був ранок. Сонечко зійшло,
Збудилось соннеє село.
На коминах димочок вєть-ся.
Дївчина з відрами несеть-ся,
Іде поволї до води.
І коло сво́ї череди
Вертять ся хлопцї і сьміють ся
І за сухий снїданок бють ся…
Серед села тече ріка.
Над берегом коло горбка
Стоїть з цебринами керниця:
В керницї чистая водиця.
Над нею дївчина стоїть;
Її чогось не милий сьвіт:
Головоньку сумну схилила
І праву руку притулила
До свого серденька. Вона
На личеньку чогось блїдна,
І дума тяжкая на лобі,
І в серцї сумно як у гробі.