То так сама чогось мінить ся,
То стане біла як стїна,
То синяя як бузина,
То як калина счервонїє,
То знов як глина побілїє…
Тимчасом парубок прийшов,
Пустив на вітер кілька слов,
Покпив ся з неї, що Тетяна
В селї дївчинонька погана,
І глечиком води набрав
І знов собі помандрував…
А дївчина сама зосталась,
Сльозами гіренько зальлялась
І як той пень нїмий стоїт.
І думає: »На-що́ мнї сьвіт?
На-що́ мнї більш у нему жити,
Коли не хочуть мя любити?«
І відчепила свій фартух
І завязала очи вдруг
І до керницї головою!
IV.
— »То що́, дївчино? Бог з тобою!«
Охриплий голос закричав.
Фартух з очий дївчини спав,
І край Тетяни вже стояла
Їдна бабусенька старая…
»Чого ти тониш ся, дївча?
Скажи: яка тобі печаль?
Яка вчинила ся причина?«
І розридала ся дївчина:
— »Бабуню! серденько моє!
На-що́ менї житьтя моє?
Гордїй любити мя не хоче,
Сьмієть-ся з мене і регоче.«
