— »Пустеє, донько! не журись!…
Полюбить він тебе колись,
Та не минеш ти і весїльля,
Лиш дай йому їдного зїльля!…
Ти знаєш, як цвите розмай?
Возьми, розмаю накопай
І дай із'їсти, або спити, —
І він зачне тебе любити!…«
Сказала так, — та і пішла
Дорогою поздовж села.
А дївчина пішла шукати,
Де б того зїльля накопати.
І накопала у лїску
Під білим каменем в піску,
І стала вечерниць чекати,
Щоб Гордїя нагодувати.
V.
От вітер буйний повійнув,
З дерев повяле листя здув
І зачинає снїг котити.
Стають дївчата говорити
За вечерницї, де́ буду́ть…
Аж слухають: Тетяна тут
Спершу до себе запрошає.
Село дивуєть-ся, не знає,
Що́ в голову її вплило!
Та дармо! як там не було,
Настали тілько вечерницї —
Дївчата, хлопцї, молодицї,
Всї до Тетяни побрели.
І от музики загули!…
І хлопцї жвавії танцюють,
Дївчат голублять і милують.
За час уже огонь в печі
