Ця сторінка вичитана
І обручку з себе зняла
І Якиму дала…
Аж тут раптом за плечима
Корчі затріщали,
І коханки полякались,
Раптом повставали…
І живенько від печери
Стали утїкати:
Той — долинов по-над річку,
Та́ — в гору до хати.
IV.
Знов долина край печери
Стихла, онїміла;
Лиш їдна душа живая
Край дубків ходила.
То уражений Данило
Ходить, похожає,
Кругом себе поглядає,
В злости промовляє:
»От де ви, мої коханки,
Сходитесь з собою!…
Не буде́те ж ви тут більше!
Ложу головою!…
Ще лиш ніч — і більш Якима
На сьвітї не буде!…
Там в печері у тій страшній
Бог його забуде.
Прийдеш ти сюда, небого,
З ним поговорити,
Та даремне будеш звати,
Рученьки ломити.
Лучше б ти його не знала,
Лучше б не любила:
