Цю сторінку схвалено
ДОРОГА
— Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди, сину…
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.
Кожді ворота минав, всі білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.
У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожда квітка кидала йому одну перлу під ноги.
Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.
|
|
Аж людей спіткав.
Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многості падали і здоймалися.
Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.
Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.
