СОН
Присвячено Богданові Лепкому
Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице спалене вітром поцегліло.
Балакав крізь сон і за кождим словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
— Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов…
Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
— Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцке копито… Талапну раз та й дух віскочив!…
