— Та розказуй, Томо, як воно тебе точит? Не поможе нічо, треба віслухати.
— Воно точит, але не каже за шо, бо якби я вбив або підпалив, то воно видит, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотит по небі, та й тогди приходит сам чєс, аби тратитиси. Йдете коло води, а вона вас тєгне, так цулує, як обіймає, як по чолі гладит, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо скочили. Але десь відкис вінирає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонит вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакуєси, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чинєси веселі, аж скачут; та й без вас, без вашої причини, самі таки. Хапаютси за галузє, пробуют, моцуют, а ви от-як на боці стоїте, от-як не робите ви, лишень руки. Та й знов надбіжит слово: тікай, тікай! Руки обсипаютси вогнем, падут як усу́шені, та й знов тікаєте. Як кого на очи побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричит: тікай. Але і говорит до них і смієси, а все то так, якби не я говорив, і тручєє там, де нема людий. Приходит до такого, шо вам нагадуєси така грушка, шо ще, як-сте дитиною були, та виділи-сте єї. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, все вам нагадаєси. То гонит воно чоловіка у тисічу боків нараз, а не знати куда йти. А потім лишит, нараз лишит. Мине година, або й дві, або й день, та й
