стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.
З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила скривавленого чоловіка за рукав та й так казала:
— Чоловіче, та подивиси на людий, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та шос наробив, та люди не худоба?
За нею вийшла і Каленикова жінка.
— Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми гет піду. Не приходи таки!
Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним зробити. Сонце виказало пів золотого ока.
Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здіймати побитих.
В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі багачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:
— Село строєне, люди одні одних боєси, в церкві шонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютси шандарі, дзвінки дзвонє, шо комісії при-
