возє. Розкидают гроби, ріжут, пор'є, а нам, бідним, нема нівітки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, шо вони завинили, то будемо їх карати.
Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я.
— А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіт, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіт нам, пані прокураторь, акт оскаржений.
З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:
— Іван Зуб — бідний чоловік, бо знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богачь, бо як прийде богачь, то образи ясніщі стают, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. А дай, Боже, здоров'є, а жийте здорові, а дєкую вам, шо-сте уступили до хати, мині весілє буде веселіще. Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, шо постулювалиси в пороги, та й слухают: А проши, а будьте ласкаві, а доцєгніт-ко, а покушійте. А все до богачів. А богачі, моспане, все п'ют, а все бідних далі д'постели вісувают. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходит. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:
— Ти, Зубе, ти — старий, відай забув, шо в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.
