на столі. Сипали другі села на пам'єтку — та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в поли, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, иньші лиш рускалями. Таку могилу вісипали, як дзвінница. І Марія з трьома синами помагала.
— Та шо з того, шо сипали? Лише біди селови наробили. Москалі прийшли та могилу розкидали, гроший шукали, чи чого, та й за ту могилу і мій Міхайло пропав.
— А хочби й на віки пропав ваш Міхайло, то люди ніколи його не забудут. Не боявси він москалів, а сказав їм правду: „Ви — каже — цілу Україну перерили, як свині, та ще й до нас прийшли рити“?
— Добре тобі, Катерино, говорити, а він лишив жінку та діти.
— Та й мій мене лишив з дітьми.
— З вас відий котрийс мусит бути письменний. Та напишіт, аби світ знав, як нас москалі з ярма випрєгают. Ми їм ту могилу не зараз забудемо. Як ми її досипа́ли, то свитало, роса нас припала і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, шо з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, шоби ми були всі одної мисли. Дививси так дивно, наче б поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.
