Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/371

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


вона була вдоволена, що не дала вбити, й навіть її Ґьорґій був дуже задоволений.

„Побожна“ — мало що варта, як оповідання, а „Морітурі“ річ слаба і не треба було мучити акторів і публіки.

 

 

По виставі, їдучи додому, вставали переді мною інші герої моїх оповідань, особливо Іван Дідух з „Камінного хреста“. Він дуже не хотів покидати свого камінистого ґрунту, та діти, невістки і доньки, не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його фарма йому немила, та його дітям добре поводиться.

Іван з „Кленових листків“ розпливався все в моїй уяві, я не міг нагадати собі його обличчя. Я боюся, що це не був правдивий чоловік, а так нахапаний з усіх усюдів.

А я добре пам'ятаю старого Федора з „Палія“ — і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом.

Тома Басараб з „Басарабів“ — це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не за́ходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. Їх чотири поповнили самовбивство.

Більше я не міг нагадати собі моїх персонажів тому, що, мабуть, вони нахапані зі всіх усюдів, а я вже забув про них.

Неодна постать моїх образків коштувала мене багато праці й паперу. Всі вони розплилися, як хмара, та може молоді поети і письменники десь їх подибають, бо вони високо тепер літають, і привітають їх від мене, бо я лишився на землі і лише завдяки Блавацькому нагадав собі про них з радістю і смутком.

16. ПОБОЖНА: Ця новеля була вперше надрукована в „Праці“, 1897, № 17, стор. 132—133, передруковується за текстом збірки „Моє слово“, стор. 61—63. Написана, правдоподібно, в 1897 р.

17. ВЕЧІРНЯ ГОДИНА, 18. З МІСТА ЙДУЧИ, 19. ЗАСІДАННЯ: На початку 1898 р. Стефаник послав редакції Літературно-Наукового Вістника (ЛНВ) три новелі: Вечірня година, З міста йдучи і Засідання (первісна назва цієї новелі була „Старі і молоді“). Один з членів редакції, здається Олександер Борковський, відповів авторові, що в нього