шили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдуще, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки, та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо, як сирота плаче, то всі ангели плачут…“
— Обчісую я твої діти щосуботи та й сорочки їм перу щотижня та й пускаю старі слези за водою — відповідала баба.
„А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…“
— Ой, Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх як рідні — вже Василь казав.
„А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен війти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?
Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. — Федір.“
Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.
