— Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мині лева, де, де, де?!
— Мус! — була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Антонів.
— Я би, люде, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова відай си не загріє одовиним левом. Дес то вповідают, шо давно церькви западалиси і робилоси на тім місци озеро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й відай би жадна церькова не стримала сліз одовиних. Це відай би було не по правді. Та замість, аби церькова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якос був у баби за прєдивом. Вхожу, а в хаті студеніще, як у ґаздівські стайни. На опецку горит каганец такий, як зеренце пшениці, та й кілько всего вогню у хаті. Баба сидит та мне пальці, як дерев'єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали її платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: „А най Бог сохранит“! Ще казали прикликати сина бабиного і старий Іван взяв його картати.
