Та й взяла за руку та й повела до хати.
— Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церькови. Мама таку файну сорочечку і поясок даст. Всі будут дивитиси та й мут казати: „Аді, який Андрійко красний“.
— А яблуко дасте, ма?
— Дам, дам, багато.
— А булку?
— Та й булку…
— А до церькови озмете?
— Озму, озму…
— То чишіт.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір і Андрійко ледве витримував, аби не плакати.
— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчик, а волосє таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
— Коли бо кусає…
— Мама гет вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, шо ей — де!
— А як вічєшите та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
— А шо ж, уберу тебе та й підеш гет далеко, гет, гет…
— Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила та й взяла на коліна та й чесала.
— Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловит та й душит.
