— Я йду мамо.
Плакали вицвілі очі, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очі. Пішла.
А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.
Далі — бої.
Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.
Вона —
будувала майбутнє життя.
Коли Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.
І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…
Тут і Михайла зустріла.
Спокійний був. Курив люльку. Сердило.
— І не вже вам байдужа ця кров?
— Ні-ні. Може й я завтра теж…
І от останній штурм. Перші пішли…
Телеграма:
— Відбито.
Пальці в дерево (у начштабу).
— Хай іде Новосибірський полк.
Чорний вітер з півночи, ріже, січе, червоні огні з півдня.
— Скоро ранок?
— Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.
Телеграма:
— Друга атака відбита…
Майнула думка „ще тисячі“.
