Вийшла з штабу: Михайло.
— Тепер ви?
— Зараз. Це третій штурм і коли відіб'ють і коли проб'ємося — останній.
Обгорнула і кріпко в губи:
— Побачимось?
— Мила…
Забули все…
А вітер чорний з півночи ріже, січе і червоні огні з півдня.
Пішли курсанти.
Подумала: — Ну, ці хоч не жонаті.
На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.
Не писала, не розпитувала. Знала — живий.
І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, Чи за мрійно-ніжним обрієм.
А він розпитував; де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?
— Дома була, на селі, поховала брата.
— А тепер?
— А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ — не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…
Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що иноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам'яні гроби і лише иноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.
Як їхала сюди, здавалося, що тут всі ро-
