зумні такі, хороші, а придивилася, то такі-ж самі як і всюди.
Сказала Михайлові раз і здивовано і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п'яний прийшов. — Прямо так, як у нас на селі, — а він всміхнувся й відповів якось спокійно.
— Ти-б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого — все перемелеться. От почнемо кампанію…
Махнула рукою:
— Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.
Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?
А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові поростки, раділа, як по-весні, першій квітці.
І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.
Чому-ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.
Почуває: От малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оаз, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.
