А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.
Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там де сонце і синє небо.
І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.
Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.
І скаржиться він, що не дав йому час иншого шляху, широкого, де-б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.
І здається їй иноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може инакше йти.
Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.
Буде день. А поки-що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті і немає в неї ні думок, ні сумнівів.
Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.
І нащо поїхала вона з села? Жила-б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.
Росла в неї якась тривога, що не знала її
