— Як що? На біса-ж ви на нас нападаєте?
— Дурень ти, — мовив Михайло з жалем, — можна й з гарного зробити погане.
А Іван:
— Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…
Але Петро перебив.
— Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!
Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.
— Та годі. Скоро все одно роз'їдемось, це-ж даремна річ сперечатися.
Згодом Петро питав Михайла.
— Як ти можеш бути таким спокійним?
— А чого-б я хвилювався? Мені просто иноді шкода їх…
— Їх? Ану їх під три чорти, але-ж ти розумієш, це ми така — грядуща зміна.
— Ну, не всі-ж на їх схожі, — підвівся Михайло: я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.
Підвівся і Петро, почав шукати пальто.
— І ти на вночішній? — іронічно спитав Іван.
Петро нічого не відповів, а тільки грукнув дверима.
Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її — підбігла засапана і зараз-же потягла.
— Ти не боїшся тепер ходити зо мною?
Петро: — Ні.
— Слава богу!
Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?
— Ого! пугало ти турецьке. Я-ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.
— Буза.
