нував, чи тому, що не пішов з Галею на цвинтар. Петрові видає негарним, що тягне на могилки і там з якоюсь чужою, зовсім не наною, так, як хлопці, качатися по траві. От і Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починає розповідати про все, як, хто, з ким і коли.
Коли-ж Іван зачіпав Данилову Марійку, то сердиться Данило, а Михайло каже.
— Бачиш, Данило, як про всіх то можна, а як про Марійку, то ні. Вона-ж така сама, як і всі. Хлопці більше додержують логіки, аніж ти: всі дівчата баби — і кончено.
Данило з Петром радиться, як Марійку з села вивезти.
— Знаєш, я все вперед іду, а вона там репаною зостанеться.
— Сам ти репаний.
Ні, справді таки, не даремно Катерина не любить хлопців. І зве їх павіянами. А може й ні? Ну, чому-б і йому не піти було сьогодні з Галею. Може й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.
Ні, Галина таки не пішла-б, вона хороша. А що-ж там поганого?
Так і заснув Петро не додумавши до кінця.
Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили й перші трамваї загули.
„Гарний ранок“, — подумав, засміявся, потім згадав Галину. — „А-а“.
