ще. А чому вдень не приходиш, ночи темної ждеш?
Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночи. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.
— Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви — студент, в пансні приїхав, — здивовано каже дід Юхим і крутить головою.
— Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.
— Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її бог такого розбишаку?… Ніби вчора було, а тепер…
Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити, — он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.
Хлопці-ж розташувалися на сцені Сельбуду.
Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів.
Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.
Глядачі слухали уважно. Инколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.
— Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.
— Ловко придумана, от чортові німці, — зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки
