— Той білявий Іван, що лихтарем наводив, все ліз до мене вчора.
— Я йому показала.
— I-i-i, брешеш!
— Їй-же богу!
— А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.
— Додому? якраз, він до Марійки пішов.
— Не даремно-ж очі на неї пулить.
— Та вони вже давно гуляють.
Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий спів тулився до теплої землі.
Боялися тої ночи матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.
А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.
Гай-гай, забула ти певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. П'є. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав — краще буде… Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш чи одна там постать, чи дві.
А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.
Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збіралися, а осередок нарікав, що Андрій і
