Не знав, що робити, чи тут сидіти, чи йти униз — однаково, далеко тепер не втечеш.
Туди ж, униз, лише двісті-триста кроків, і буде затишний притулок, спокій, тепла хата… Це так хороше, що далі буде — не думав.
— А може не впізнають? — хотів обдурити сам себе.
Якась байдужість охопила все тіло. Сидів стомлено.
Хутір тільки-но прокидався… Дзвінко й весело долітало гавкання собак, над дахами закурів синій дим, здіймаючись рівним стовпом в тихому, золотому повітрі. Все було таке ясне: що за година припала на сьогодні! Така тиха та сонячна.
Нудьга за теплою хатою ще гостріше, ніж учора, в негоду, охопила його. Устав.
— Хай буде, як буде…
Ступив, та раптом зупинився, — невже Кіндрат навмисне спровадив його сюди? Він же знав, що вчора дядьки порубали їх тут. Махнув рукою.
— Піду.
Раптом хутір заметушився. Вулицями забігали люди, десь праворуч застукав кулемет і невідомо від чого спалахнула крайня хата. Долетіли крики, жіночий зойк і тривожне мукання корів.
Прямо з лісу на швидких конях бігла до хутора будьонівська кавалерія.
