Потім круто повертаючи коня, крикнув:
— Праворуч, хлопці… Тут яма якась!…
Голоси пішли праворуч, десь уже здалека знову озвався кінь і стало тихо.
— Обминули, — подумав Гнат, прислухаючись.
Знову чути було лише вітер та дощ, що холодом лягав на голову й тонкими струменями збігав за комір. Занеможно сів на землю й біля самих ніг помітив шапку.
— Це він загубив шапку? — подумав, одягаючи її на голову.
Підвівся й пішов праворуч.
Шлях вів усе вгору, і він довго блукав ним. Подав у болото, довго лежав, важко відсапуючись та стогнучи. Та потім, набравшись сил, підводився знов і йшов далі. З кожним кроком іти було все важче, все непереможніше тягло впасти на землю й спочити, але він все ступав, уперто стискуючи зуби, падаючи й знову пидводячись.
Вже втратив надію долізти до того проклятого села — коли почало світати. Дорога круто пішла вниз, і він побачив хутір.
Зупинивсь на горі, сів і дивився на нього: в жовтих плямах осінніх дубів стояв він тихий і теплий…
Здавалося, що Гнат уже бачив десь це місце. І коли придивився — впізнав; це був Вовчий хутір, тільки з іншого боку підійшов він до нього.
