— Ми, — відповів Гнат, і перед його очима постала картина втечі та бій, з якого вирятувався лише він сам.
Стояли тихо, не знаючи, про що говорити далі. Тепер дивились один на одного вороже: не здавалось вже, що зустрілися випадково, просто, як колишні товариші й брати.
Прислухалися до дощу й вітру; десь із пітьми долетіло кінське іржання й уривки розмови
— Лягай, — прошепотів Кіндрат.
— Так то ти нацькував на нас куркулів? — спитав Гнат.
— Та лягай! — скочив на коня Кіндрат, але Гнат стояв рівно.
— А я б тебе не пожалів, — сказав він, розтягуючи слова, і раптом скрикнув люто й гостро: — Як собаку пристрелив би…
— Ну? — спитав Кіндрат, повертаючи коня, — помовч краще…
— Як глитайського пса, — повторив Гнат.
— А ти хто?… Запроданець, — зблід Кіндрат, перехиляючись через сідло й знову витягуючи револьвера… — Лягай!
— Ну, стріляй, — підступив ближче Гнат, — це ж ти побив хлопців… Ну!…
Але Кіндрат не стріляв. Поволі спускаючи дуло револьвера, він ніби думав про щось. Сказав:
— Іди праворуч… Вийдеш на шлях — до села дійдеш.
