на нього з недовір'ям і прихованою ненавистю.
— Звідки втік? — спитав він. — Хто?
— Я, — відповів Гнат і зупинивсь. Схопився за голову й лише тепер помітив, що загубив десь будьоновку.
Стояв мовчки.
Так вони пильнували один одного, і жоден з них не наважувався розпочати розмову. І раптом кіннотчик стрибнув з коня. Скрикнув:
— Гнате!
Це було так несподівано, що Гнат поточився назад.
— Кіндрате, — прошепотів він.
Обидва знали, що вони у ворожих частинах, та ніяк не сподівалися, що зустрінуться так.
Кіндрат підбіг до брата й, ніби не вірячи собі, почав термосити й обмацувати його.
— Ой, пусти, — скрикнув Гнат і показав на мертву руку.
— Що то? — спитав Кіндрат.
— У Воловому хуторі дядьки перебили.
— У Воловому? — перепитав Кіндрат. — Хіба ти був у Воловому хуторі?
— Нас за Корчоватим озером із засідки кулеметами обстріляли.
— Так то ви були під Корчоватим? — спитав Кіндрат, і щось неприязне промайнуло в його тоні.
