щем, почали зводити корчі… Хоч би дорога швидше!
Зупинявсь, прислухаючись, чи не гавкне де собака, та степ був чорний і німий. Звідкись мчав вітер, бив немилосердно в обличчя, рвав шинелю, намагаючись зірвати її з плеч, а його самого кинути на землю.
— А, брешеш, — скреготів зубами, і зігнувшись, уже на злість дощам та вітрам, вперто ступав уперед.
І раптом, зовсім близько зашаруділо щось.
Причаївся, приліг до землі, та було вже пізно; прямо над головою засопла білою парою коняча морда, а чийсь голос хрипко й злякано крикнув:
— Стій!
Схопився за бік, та револьвера не знайшов. Тоді розігнувсь, піднімаючи вгору руку.
— Хто такий? — спитав вершник, наїжджаючи конем. — Підніми другу руку.
— Не можу. Перебита, — відповів Гнат.
— Зброя є?
— Немає…
Кіннотчик витяг револьвера.
— Стій так, — сказав він і під'їхав ще ближче.
Гнат ясно бачив тепер всю його постать в довгій кавалерійській шинелі. Намагався вгадати, з якого він війська.
Той, не спускаючи револьвера, дививсь
