або зустріне своїх — тут однаково пропадеш. Обережно підтримуючи поранену руку, підвівся й рушив у тьму.
Тепер не так дощ, як вітер не давав йому йти. Вогка, задубіла шинеля боляче стукала об коліна, плуталася поміж ногами, заважала.
— Чи врятувався хто? — подумав і зупинивсь. Витер рукавом шинелі спітніле чоло й прислухавсь знову. Крім вітру, нічого не було чути.
Напружуючись з останніх сил, важко відривав від землі потомлені ноги. Ледве йшов, припадаючи на правий бік — певно, падаючи з коня, розтяг на нозі жилу. Згаряча не помітив був, а тепер почував, як нога пухне й росте в чоботі.
Ішов навмання, продираючись крізь пітьму, шкутильгаючи й часто падаючи… І чим частіше падав, тим більша лють брала його: чортова куркульня! Він ще повернеться й тоді покаже їм, як стріляти в спину!
Був тепер певен, що врятується. Тільки б вистачило сил.
Ішов тихо, розмовляючи сам з собою, іноді жартома підбадьорював себе:
— От, ой, тут тобі, Гнате, й капець! Дивися: від смерти втік, від шаблі ворожої відхилився, а тут не пропадеш, бісова душа?
Та все ж частіш і частіш перечіплявся через грудки. Все важчими ставали ноги, а плече й руку, змочені холодним до-
