От знову прямо на нього наскочило троє… Вистрелив, і один покотився. Другого, обернувшись, ударив шаблею та третій підскочив, розмахнувся… Ледве не впав, а ліва рука, що тримала повід, ослабла, і кінь рвонувся…
Дядько щось крикнув, знов замахнувся, та Гнат відхилився вбік, і важка шабля зірвала лише будьоновку, а поранений кінь виніс його з бою.
Щоб не впасти, тримався за гриву правою рукою, а кінь скажено мчав чорним, ораним степом, спотикаючись та сопучи…
Не жалів коня, гнав все дужче, бо знав, тепер тільки одно лишилося: тікати й переховатись десь.
Та раптом кінь затанцював на місці, захитався й з жалібним гиком упав.
— Доженуть, — майнула думка, і звільнивши ногу, побіг не оглядаючись.
Пробігши з верству, відчув, що сил уже немає. Зупинивсь і оглянувся, чекаючи смерти.
Та за ним не гналися. Осіння імла падала швидко. Налетів дощ, і стало зовсім темно. Тепер і шукатимуть, то не знайдуть.
Сидів під кущем, прислухаючись до лопотіння дощу й шелесту вітру. Перебита в лікті рука боліла немилосердно, а гарячка дійшла вже до плеча.
Перечекавши, поки зовсім стамніє, вирішив іти. Може дійде до якогось села,
