— Одягайся, — каже він і стоїть мовчки, терпляче чекаючи, поки Гнат одягне шинелю.
Тепер Гнат здивовано помічає, що він босий. Повертає голову і бачить свої чоботи в кутку під дверима, іде туди, але вартовий зупиняє його.
— Чобіт не треба, — каже він.
— Не треба? — питає Гнат. — Чому?
— Так, — відповідає той і сам іде до чобіт. Уважно роздивляється й, видимо задоволений, ховає під шинелю.
— Тепер кінець, — думає Гнат, і пальці стають дерев'яні, негнучкі, а серце з грудей падає вниз і починає несамовито битися.
Гнат ніяк не може застібнути гудзика, а вартовий мовчки дивиться на нього.
Він зовсім не поспішає, цей конвоїр, длубається в кешені й мовчить. Може думає — хай поживе ще трохи, може жаліє його! Це обурює Гната.
— Ходім, — каже він і йде до дверей.
Та вже дійшовши до них, вражено зупиняється: в густій вовні волохатої шапки бачить він червону зірку.
— Товаришу, — радісно скрикує він, але конвоїр суворо відступає:
— Який я тобі товариш? — питає.
— Який товариш? — сміється Гнат, — ну, от! Такий, як і всі…
— То в штабі говоритимеш, — видимо не вірить йому вартовий. — Іди!
