— Та йду, йду! — каже лагідно Гнат і спокійно виходить з повітки.
— Чудний ти, — повертається він до червоноармійця, — чудний ти, браток!
Той не відповідає. Він суворо наказує йти і знов прив'язує йому руку за спину.
Вони виходять з двору й простують вулицею…
Гнат босими ногами ступає по холодній землі, але йому зовсім не холодно… щоки горять, а в вухах, червоних і теплих, стукає кров.
Підходять до школи, і Гнат полегшено зідхає.
Коли він увіходить до кімнати, де містився штаб, перше, що він бачить — братова шапка. Розпорота й подерта валяється вона на столі. Якась людина в будьонівці витягає з неї папери й уважно роздивляється їх.
— Так от ви хто? — дивиться комісар на Гната і підводиться з стільця.
— Я, — каже Гнат, але той перебиває його:
— Що ви можете сказати мені, пане сотнику? Я вас розстріляю!
— Але ж… Я зовсім не сотник, — каже Гнат.
Комісар усміхається:
— Ви нічого кращого не вигадали?
— Це правда.
— Добре, але ж яким чином потрапила до вас ця шапка? — питав комісар.
