Дядьки позіхають ще глибше. Розмова набрала тепер зовсім небажаного для них характеру… Вони переступають з ноги на ногу й говорять, показуючи на комісара.
То справа їхня… Що товариш комісар скаже, а вони тут ні при чому… Вони живуть з краю і нічого не знають… це діло не їхнє.
Комісар тоді каже:
— Так ми його розстріляємо.
Дядьки зідхають знову:
— То діло ваше.
— А не ваше? — кричить Гнат. — Як стріляти по червоних, то ваше діло?
Гнат забуває вже про небезпеку, що загрожує йому: гостра лють і ненависть до цього хитрого, куркулячого кубла сліпить його.
Він кричить, загрожує, ляється, показує свою перебиту руку.
— Чия це робота? — питає він. — Я вас усіх пізнаю!
Ці його слова прикро вражають дядьків. Бороди їхні наїжуються, очі починають бігати ще швидше. Вони перезираються між собою.
Тепер вони зовсім нічого не знають, не пам'ятають і жодних пострілів не чули. Може, хто й справді стріляв, але вони нічого не знають про це, — дехто з них був на степу, а дехто в лісі. Може чоловік і не бреше, але вони його раніш ніколи не бачили… А що він каже про те,
