шкирять один одному зуби, жалкуючи, що не порубали там один одного.
— Ну, — каже комісар, — говори, Назаренко…
— Це пан сотник, — твердо відповідає той, — і листи я від нього одержував…
— Брешеш! — кричить Гнат. — Це ти відрубав мені руку, коли ваш хутір напав на нас… І тепер боїшся… Це ти, куркуль проклятий, командував!
Гнат кидається до Назаренка, та комісар зупиняє його, наказуючи дозорцям міцно тримати обох.
— Заспокойтесь, — каже він.
— Ах, сволоч! — шепоче Гнат, і тепер уже не розстріл непокоїть його, а те, що цьому Назаренкові можуть повірити. Відпустити його…
Комісар дивиться на них і каже, з притиском розтягуючи слова:
— Назаренко… Ми тебе розстріляємо. Але, якщо ти скажеш правду, ми помилуємо тебе… Хоча б ти й справді керував боєм і сам перебив йому руку… Розумієш, що я кажу? Нам краще відпустити тебе, ніж розстріляти свого. І хутора не зачепимо. Чуєш?
— Чую, — відповідає Назаренко.
Він хвилину про щось думає, потім переступає з ноги на ногу і, дивлячись Гнатові прямо в очі, каже рішуче й твердо. Губи його кривляться в тонку посмішку, а в його очах пробігають вогники: зелені, червоні, сині…
