Назаренко стискує тонкі губи й собі усміхається:
— Ведіть! — каже він.
Комісар махає рукою й одвертається він них.
На ґанку Назаренко стає поруч Гната й нахилившись до нього, шепоче:
— Ну як, пане сотнику? — Потім, набравши в груди повітря, додає: — А рука ще болить?… Болить? Скоро перестане! — і штовхає Гната ногою.
Їх ведуть селом, люди дивляться їм у слід, та Гнат цього не помічає.
— Хоч би швидше, — думає він і прискорює ходу.
Чомусь пригадується йому смерть коня, — він умирав зовсім, як людина, його вірний кінь.
— Це через нього, — подумав Гнат і оглянувся на Назаренка; той ішов тихо, ніби надіючись на щось.
— Швидше! — підганяли його вартові; біля школи з походної кухні почали вже роздавати обід, а вони з самого ранку не одержували своєї пайки й були голодні.
— Посувайся! — кричали вони. Сонце вже сідало за синім кряжем, і з-під лісу здіймався холодний вітер.
— Вночі знов буде дощ, — подумав Гнат. — Але ж яке мені діло, що вночі
