буде дощ?… Дощ, дощ… — він заплющив очі. — Який дощ?
— Ну, ти там, куди? — почув він раптом голос. — Прямо йди… Чуєш?
— А може втекти? — майнула думка, але він відкинув її, як безглузду: від своїх тікати… А потім Назаренко… Назаренка тоді можуть відпустити, і він знову наробить шкоди. Він знає, за що вмирає, — з заздрістю думає про нього Гнат.
Цей іде твердо, ступаючи широким мужицьким кроком. Діловито й спокійно.
— Невже комісар не зрозумів? — питає сам себе Гнат. — А може це просто так їх ведуть за село, щоб випробувати?
Вони виходять за село, минають цвинтар, вітряки… Їм кажуть іти далі…
— Якого чорта вони нас ведуть так далеко? — знов починає нервуватися Гнат, та незабаром над самою балкою вартові зупиняють їх.
— Стійте так, — каже старший, повертаючи їх лицем до степу й відходить.
Гнат чекає, що варотві зараз почнуть стріляти, але ті не поспішають. Вони нащось розв'язують їм руки і на три кроки відступають назад. Це вони роблять так довго!
Нарешті клацнули затвори.
— Ну, — думає Гнат, та один з них знов підходить і каже до Назаренка:
