— Комісар наказав востаннє спитати тебе. Якщо скажеш правду — ми відпустимо тебе… Можеш піти прямо в ліс…
Назаренко, як там, на допиті, важко підводить голову й повертається.
— Я правду казав. Він — сотник Власенко…
— Брешеш! — кричить Гнат, але Назаренко, як і раніш, спокійний; він рівно, як кам'яний, повертається до Гната:
— Пане сотнику, будемо вже помирати разом! — каже він і шкирить зуби.
— Хай комісар обережніший буде… — кричить Гнат. — В тому лісі…
Він не договорив. Назаренко кидається до нього й валить на землю.
Вони качаються по траві, вгризаються один одному зубами в тіло. Вартові, спустивши рушниці, не знають, що робити. Пробують розборонити їх, та вони, як скажені собаки, крутяться, виють і підстрибують.
Нарешті Назаренко опиняється згори, та Гнат підкидає його ногою і вони вдвох, як одно тіло, котяться в балку.
— Втечуть! — кричить злякано старший і витягає револьвера.
Червоноармійці біжать униз і на ходу стріляють по втікачах. Злякано женуться за ними. Вже на самому дні балки знаходять їх; обидва лежать спокійно, міцно вхопивши в обійми один одного. Обидва вже мертві.
