Тут вона бігла і загубила хустку. Там співала вона, а я прийшов. А он там, внизу де тополі рядами, виноградник Шаїба… там я її цілував…
Ліворуч провалля і море, праворуч — скелі.
Проти мене іде жінка і кози жене. Бачу, що жінка, бо хустка не так зав'язана. Знов, як тоді, я до скелі припав. Кози пройшли. Жінка стала, і очі зустрілись.
— Мусема! — я скрикнув.
А вона очі рукою закрила, похитнулась… Я чув лише — ах!
Дві хвилі шуміло провалля і стогнали кущі.
Потім тихо. На горі сиротливо кричать кози. Унизу грає море і вітер сміється. Біжу униз, зриваюся, падаю…
Вже темно стало. Вже ніч покрила чорним крилом гори.
— Мусема! — кличу я. — Мусема! — та не чуть відголосу. Лише на обрії миготять червоні маки і шумить скучерявлене море, а над ним стрибають хмари, п'яні хмари стрибають і плаче тужливо вітер.
А тут тихо, мертво. Я шукаю її живу, чи мертву і кличу…
Мла впилася в землю і мій клич б'ється об скелі і тане в міжгірних проваллях…
