Я взнав, що вона любить, як синіє виноград на червоному тлі, що вона слухає море і розуміє мову його…
Багато я взнав. Я взнав, що у неї маленькі, теплі ноги, круті плечі, і хитрі, швидкі руки…
Я взнав, що вона хороша, золота…
І на зріст вона була не велика, так що, коли я стояв рівно і вона хотіла поцілувати мене, то мусіла підстрибувати…
Вона так смішно підстрибувала, ця Мусема!
Так ми різали виноград. Вже й останні зимові груші зірвали. Вже й вино почали душити і роботи не стало.
Раз увечері я сказав їй, що їду.
Вона довго не розуміла. Вона була така чудна й хороша — ця Мусема!
Все питала вона, чи скоро-ж я повернуся. Я сказав, що ніколи, мабуть. Тоді вона заплакала, а потім засміялася. Сміялася, а з очей сльози бігли…
Сказала, що в Бахчисарай піде, бо дома її віддадуть за когось, а вона не хоче…
І коли прощалися ми, синій вітер рвав небо, і билося в тузі білою гривою море об скелі.
Я поїхав…
От через три роки знову іду по тій самій стежці.
