Він завжди бурчить, отой шлунок! І коли даєш йому, коли напихаєш по саму горлянку, і коли не даєш нічого 20-30 годин… Він все бурчить.
Я дивлюся на нього… власне, не на нього, а на запалий, засмажений живіт… починаю гладити його, але він не вгаває. Сердюся.
— Чорт забери, нарешті, та хто-ж для кого? Чи шлунок для людини чи людина для шлунку?
Це важливе философічне питання, розвязання якого принесло-б спокій. Але моя слабка голова не може довго зупинятися на якій-будь проблемі… ще раз полощуся в морі і йду додому.
О, щастя завжди приходить випадково… от назустріч іде бабуся, звичайнісінька собі бабуся і… хто-б міг гадати, що це моє щастя?!
Я був у цьому самому костюмі, ця-ж кепка, ці-ж черевики на босих ногах… Шлунок мій хрипів, як дірявий паровий казан; я-ж намагався заглушити його „Комуністичним маніфестом“. Читав уважно, читав пильно. Хтось сіпа за руку: бабуся стоїть, дивиться на мене жалібно й каже:
— На хлібця!
Я здивувався, але взяв. (Не що дня-ж на вулиці хліб знаходять). Коли-ж відходив, то почув, як вона зверталася до когось і казала щось про „блаженного“. Грім і блискавка! Але це не важно. Важно те, що я знову можу піти на море. (На біржу завтра!). Воно, як голодний пес, лиже мені ноги. О, мій вірний песе! Я-ж, його воло-
