я не потрапив під колеса хоча-б і товарового потягу.
Я гадаю, що гуманність иноді зайва річ і перешкоджає людині жити: цілий день я плентався до північної бухти і на останні 10 коп. переїхав до міста.
Я молодий, і все це було-б навіть і приємно, коли-б прийшовши я взнав, що з хлопцями трапилась якась біда, або коли-б я побачив усіх стурбованими і вибачливими. Та ні!
Мене зустріли наріканням, недвозначними натяками і запитаннями про стан мого апарату мислення та розмовами на тему, як часто-густо один йолоп псує справу трьох.
Трьох це тому, що з хлопцями була й Ніна.
Ти здається знаєш її? Така курноса з чорними очима, якщо забув, то згадай — та сама, що ледве не оддушила тобі пальців штампом, що ним ми вибивали марку на шабатурках для зубного порошку „Зеноля“.
Я й тоді не любив її; я був за профуповноваженого, а вона завжди гризлася з завом і майстрами.
А тепер вона була трохи инша (може тому, що в Криму всі жінки трохи инші?), вона одразу-ж взяла всю вину на себе.
Так, так — це вона винна в тому, що хлопці не зупинилися в Сімферополі. Це вона підбила їх. Я, звичайно, зараз же нападуся на неї: буду лаятися і т. под. Вона всього чекає від мене… але…
